Родовід до сьомого коліна подарували вінничанки мамі на ювілей

Родинне дерево до сьомого коліна з портретами рідних подарували діти Надії Головащенко на 70-річний ювілей. Як тривали пошуки, збір інформації, які ресурси допомогли упорядкувати знайдене розповіла «Пенсійному кур’єру» донька пані Надії, вінницька журналістка Олеся Шуткевич. Своїми враженнями від подарунку поділилася з нашою газетою і її мама.

Три роки тому після смерті батька Олеся Шуткевич разом з сестрою Вікторією Ліщенко почали шукати коріння батьківського роду Головащенків.

«Наша мама писала історію рідного села Нечуївка, що у Ямпільській громаді на Вінниччині. За її гіпотезою, колись пан закупив чотири родини, які привіз і оселив там. Але серед тих чотирьох родин не було нашого прізвища – Головащенки. Це нам видалося дивним. Моя сестра фаховий історик – її теж це зацікавило. Ми почали шукати, де ж взялися Головащенки. Це стало таким поштовхом для нас», – розповідає Олеся.

За її словами, по маминій лінії сім’я знає свою історію, бо чули розповіді бабусі, прабабусі. А батькова лінія була загадкою. Журналістка допомогла сестрі отримати дозвіл на роботу у вінницькому архіві. А та, відповідно, завдяки своїм знанням і навикам історика, зуміла обрати правильні документи, прослідкувати зв’язки. Вікторія Ліщенко розпочала із церковно-приходських книг Ямпільського повіту, досліджувала цивільні акти тощо. Дослідниці дійшли висновку, що все село є родиною, у кожної сім’ї у певному коліні є родичі. Власне, як буває у більшості українських сіл.

У той час як Вікторія працювала в паперових архівах, Олеся вишукувала інформацію у різноманітних електронних джерелах. Надзвичайно позитивні відгуки вона дає про сайт myheritage.com.ua – рекомендує тепер його усім. Саме на цьому ресурсі почали наповнювати своє родинне дерево. Записували туди все, що знаходили – так було легше систематизувати інформацію. Сайт безкоштовний, дозволяє вносити всі дані про людину, завантажувати фото. Дочка Вікторії Мирослава також долучилася – вона вносила інформацію, яку знаходили усі разом

«Мамина гіпотеза про те, що село утворили чотири родини, які привіз пан, підтвердилася. Понад те: ці родини практично і не виїжджали з села. А от з батьковою лінією було складніше. Проте, ми дізналися, що батьків прадід приїхав на Ямпільщину провідати родича, і зостався там, будучи вдівцем», – розповідає Олеся.

Робота тривала близько трьох років. За цей час були певні паузи, але було й чимало моментів, які спонукали продовжувати пошуки, не покладаючи рук.

«Ми знали, що мій прадід по батькові лінії пішов на війну і не повернувся, просто зник. Прабабуся лишилася одна з трьома дівчатами, одна з них – це моя бабуся. Окрім даних, що він був призваний від Ямпільського військкомату, у нас не було нічого. Ситуація ускладнювалася тим, що село кілька разів перейменовували: Нечуївка, Петрівське, Радянське… І от цієї зими мені вдалося знайти документ, що прадід у складі одного з воєнних підрозділів похований біля церкви в румунському місті Ясси. І що цікаво, я біля цієї церкви в Ясах була. У 2010 році у складі делегації з Вінниці під час поїздки на економічний форум в нас була екскурсія. Я була біля тієї могили, але не знала, що там похований і мій прадід. Такі моменти примушують не покладати рук і шукати-шукати далі», – ділиться враженнями Олеся.

Сестри віднайшли в архіві документи, які підписував їхній дід – мамин батько. Він був письменним, закінчив училище, вів колгоспні справи як обліковець. Тепер родина зберігатиме фото його підпису з колгоспних паперів. Він згодом воював у складі першого українського фронту. Але ніколи про війну не розповідав.

«Минув час після його смерті і мама робила запит у московський архів. Прийшла відповідь, що в діда є кілька медалей, серед них – за визволення Будапешту. Ми про це не знали. Не так давно я знайшла цю інформацію у тепер розсекреченому повоєнному архіві. Він разом із чотирма бійцями завадив противнику вирватись з оточення, за це був нагороджений медаллю. І прізвище мого діда є на меморіалі в Будапешті. Ми з дочкою спеціально їздили туди, прізвище справді є – ми бачили. Такі речі дуже підсилюють, додають натхнення», – ділиться вінничанка.

Коли всю знайдену інформацію оформили в електронне родинне дерево, дослідниці побачили, що даних дуже багато. Наближався ювілей матері. Дві дочки і онука вирішили оформити свої знахідки у плакат їй на подарунок, проте не знали, як це зробити. За порадою журналістка звернулася до вінницького Центру вивчення генеалогії «Пращур». Його очільник Віктор Долецький порадив зосередитися на одній гілці, і саме її візуалізувати.

Онука Мирослава працює дизайнером – саме вона працювала над зовнішнім виглядом родинного дерева. Щоправда, фотографії усіх предків знайти не вдалося, декого позначили просто ім’ям на прізвищем.

«Ми не думали, що він вийде такий великий. Орієнтиром був розмір півтора метра на вісімдесят сантиметрів. Коли ж друкарня взяла його в роботу, порекомендували робити на великому полотні. З майстерні додому я несла його, як вітрило. Ми всі були в такому приємному шоці від результату! А коли мамі принесли і подарували – це був надзвичайний захват. Вона всіх гладила і казала: спасибі, що вони тепер усі є зі мною», – каже Олеся.

Ювілярка Надія Іванівна переїхала у Вінницю два роки тому. Після смерті чоловіка не змогла залишатися у великому будинку, далеко від дітей та онуків. У своєму ж селі вона людина знана і шанована. Має тридцять п’ять років педагогічного стажу, із них 15 – директорського. А у Вінниці почувалася дещо самотньою. Хоча нудьгувати собі ніколи не давала. Написала історію рідного села, історію сільської ветеранської організації, історію школи, у якій працювала. Нині записує спогади про кожного з родини, кого пам’ятає, аби нащадки знали, як складалася доля пращурів. Подароване родинне дерево стало для жінки великим сюрпризом.

«Роками дівчата мене розпитували, хто наші предки, де і як вони жили. Моя старша дочка Вікторія – історик Ямпільської гімназії, тому я все думала, що це щось пов’язане з її роботою. Я не передбачала, що вони мені зроблять такий подарунок. Коли вони принесли такий великий родовід з портретами ще від мого прапрадіда, то емоції були такі, що не передати. І сьогодні вони ще не вщухають. Бо я заходжу у хату – на них усіх дивлюся, сідаю їсти – усіх їх бачу. Вони всі тепер зі мною. У мене більше немає такого враження, що я сама живу. Бо тепер зі мною моя родина. Цей подарунок моїх любих дітей не має ціни, він має тільки цінність у дуже великій кількості позитивних емоцій», – каже ювілярка.

Читайте також: Переселенка першої хвилі допомагає адаптуватись мігрантам у Вінниці.

Фото з архіву Олесі Шуткевич